Близнюк Анатолій Стахович

Народився 6 січня 1962 року в с.Карпилівка, Ківерцівського р-ну, Волинської області. У 1977р. закінчив Карпилівську восьмирічну школу. У 1982р. закінчив Івано-франківське МСПТУ №14 Яворівського району Львівської області за спеіальністю «Художня різьба по дереву». Після закінчення училища працював різьбярем по дереву в Цуманському лісгоспзазі, модельщиком по дереву на Харківському машинобудівному заводі ім.Малишева, артистом Волинського державного народного хору. У 1987р. Приїхав працювати у с.Зоря Рівненського району Рівненської області. Спочатку працював художником при Палаці Культури, а з січня 1988р. солістом вокально-хореграфічного ансамблю «Зоря». З 1995р працюю завідуючим художнім відділом при Зорянському народному самодіяльному театрі. З 2004р. Перейшов на основну роботу в Зорянську школу мистецтв працювати викладачем образотворчого мистецтва. У 2010р. Закінчив РДГУ художньо-педагогічний факультет за спеціальністю «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво». Одружений. З дружиною Світланою виховуємо шістьох дітей: три дочки і три сина. Маємо двох онуків. У вільний від роботи час захоплююсь музикою, моделюванням та пошиттям одягу, пишу вірші.

мої вірші:

Умите росами, милується село,
Лугами та лісами оповите.
Через століття свою вроду пронесло
Поставою і духом гордовите.

Старезний дуб під хатою стоїть:
Німий сторожа мрій моїх в дитинстві.
І хоч уже минає п’ятдесят,
Іду до нього часто на одинці.

Гойдну я гойдалку і спогади летять,
Немов лелеки з вирію до хати…
Карпилівко, тебе не промінять
Ні на які заморські модні штати.

І хоч я проживаю у Зорі,
Душею й серцем завжди я з тобою.
Допоки ноги ходять, я спішу
До тебе легкою дитячою ходою.


***

Я не знаю, чому, але Бог мені дав
Дзвінку тугу за небом з дитинства.
І веде по житті та незрима печаль,
Відсуваючи клопіт батьківства.

Я не знаю, чому, мене манить так даль.
Відчуваю польоту натхнення.
І кружляють думки, ніби тонка вуаль,
Прикриваючи бруд повсякдення.

Так минають роки, не сповільнюю лет,
Хоч чергують підйоми й падіння.
Зір спрямовую в верх і стирається грань
Між реальністю та сновидінням.

Тамара Андріївна Шкіндер

Народилася в с. Дерев"яне, Рівненського району, Рівненської області. Після школи закінчила економічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка за спеціальністю економічна кібернетика. Нині працює на посаді доцента кефедри економіки та менеджменту Рівненського інституту Міжрегіональної академії управління персоналом. У вільний від заняття наукою час пише вірши. Друкується в Інтернеті на сайті " Поетичні майстерні" та "Клуб поезії", а також в місцевих періодичних виданнях. Вірши ввійшли до антології української поезії "На вістрі курсора".

Я стукала в глуху стіну...

Я стукала в глуху стіну,
Та в котрий раз шукала двері.
Рядки нестримно на папері
Ведуть розгнуздану війну.

Хотілось, щоб почув глухий-
Я намагалась докричатись,
Фантом на поміч закликати-
То ризик неабиякий...

Я зогляділась – крил нема.
Та як хотілось полетіти,
Здійнятись птахом понад світом.
Чому ж попереду - стіна?

А за стіною - порожнеча…
Чи може так мені здавалось,
Що я з минулим розпрощалась
Без виправдовувань і зречень.

Не розтрощити ту стіну
І не знайти ніколи двері...
Думки залишу на папері
Я про історію сумну.

З корінням вириваю дні,
Де розуміння не бувало.
Якби ж тоді була я знала,
Які гнилі лишаться пні...

Зимовий вечір, памороззю вкритий...

Зимовий вечір, памороззю вкритий,
Малює ніч на запітнілім склі.
Згорає свічка, кава не допита
В маленькому горнятку на столі.

Немилостиво тиша тисне в вуха,
Мовчить неначе бовдур телефон.
Лише годинник маятником стука,
Долаючи секундний марафон.

Завис навколо сум і- порожнеча.
Стоїть дрібних умовностей бар’єр…
Чому не ти, а цей холодний вечір
Мені свої обійми розпростер?

Не клич мене, бо я не повернуся.
Лишились разом – я й моя зима.
Крижинкою на друзки розіб’юся.
Ось так - була, а вже тепер нема.

Зимовий вечір, памороззю вкритий,
Став візерунком на холоднім склі.
Згоріла свічка, кава не допита
В маленькому горнятку на столі.

Подай мені руку...

Подай мені руку над прірвою,
Бо недалеко вже край.
Поки серце жевріє з вірою,
Ти руку, прошу, подай!

Не стань в цю хвилину демоном,
В глибини не підштовхни.
Не переймайся - усе мине,
Бо віщими стануть сни.

До миті цієї зболено
Стелилась канва доріг.
Ще поле не переоране,
Та скроні посріблив сніг.

Все думане-передумане
Туманами відпливло...
Подай же руку, кохай мене
Безтямно, ще як не було.

Тож знову я буду щасливою,
І вже не бентежить край.
Буває ж зла доля мінливою...
Дай руку і не відпускай!

Микола Володимирович Дацик

Заслужений діяч мистецтв України, професор Рівненського державного гуманітарного університету, колишній художній керівник вокально-інструментального ансамблю "Зоря" Микола Володимирович Дацик автор побліцистичних статтей та оповідань підготував до видання повість "Як постелишся".

Так склалося, що більшу частину свого життя, свій талант, своє вміння та нерви Микола Васильович поклав на сценічний вівтар. З під його пера вийшли репертуарно-методична збірка "Жайворова пісня" та науково методичний посібник "Озовусь я в росах рідної землі". Лише недавно з під його пера почали народжуватись прозові твори, за кожним рядком яких пережите автором. Оповідання друкувались на сторінках газети "Клеванський тракт" і завжди отримували гарні відгуки від читачів.

Уривок з повісті "Як постелишся"

"У зв'язку з виробничою необхідністю прошу продовжити моє відрядження на два дні". Таку телеграму змушений я був відправити по місцю роботи в Черкаську обласну філармонію, де працював деригентом-хормейстром Черкаського державного українського народного хору. А в той час перебував у творчому відрядженні по запису фольклору якраз цього регіону України. Я вже й так затримувався, бо на межі Рівненської і Тернопільської областей зустрів жінку, яка, здавалося, і за місяць не переспіває мені всіх своїх пісень. Зі всього було видно, що багато пісень які вона виконувала, бо інакше цей спів назвати не можна було, як високохудожнє виконання, - були пісні давно забуті або геніальним творінням самої баби Секлети. Бо навіть її старша дочка Явдоха, якій самій вже було під сімдесят і нянчила вже своїх внуків, і та, вторуючи бабі, з подивом час від часу запитувала:

- І де це ви, мамо, таку пісню взяли? В нас же в селі її ніколи неспівали.

- А ти слухай, слухай, бо то може востаннє я так виспівую - відповідала їй баба Секлета і знову натхненно закинувши голову заводила іншу пісню.

В ці хвилини я згадував своє дитинство, коли мені дуже хотілось не лише почути, а й побачити, якій же він, той соловейко, і як він співає. Я довгіми годинами ходив по лісі підстерігаючи його. І таки одного разу мені це вдалось, вдалось побачити незвичайну картину...

Василь Володимирович Тимощук

Василь Тимощук народився 18 січня 1961 року в селі Грабів Рівненського району Рівненської області. Вчився у музичній школі, а згодом після закінчення інституту організував ансамбль "Едельвейс", у складі якого брав участь у фестивалях, конкурсах і різних музичних акціях. У подальшій своїй творчій діяльності стає лауреатом міжнародних та всеукраїнських фестивалів майстрів української естради "На хвилях Світязя", "Пісенні медобори", "Закарпатський едельвейс". Автор музичного альбому "Тиха розмова" та інших, в яких заявив себе як талановитий композитор. Поет і співак. Член асоціації діячів естрадного мистецтва України.

Вірші, як і музику почав писати з юних років. Преша збірка поезій вийшла у видавництві "Волинські обереги" на початку 2008 року. "Сповідь" - друга книга поезій Василя Тимощука.

Вірш "Любов-кохання"

Немає віку для кохання,
Ані кордону, ні межі.
Є лише дивний світ пізнання
І неповторний стан душі

Немає кольору в любові
І чорне й біле - все разом.
Слова і зустрічі казкові -
То наяву солодкий сон.

Кохання - то небесна ласка.
Кохання - неповторна казка.
Кохання - край чарівних мрій,
Бажання і твої, й мої.

Нема в любові пори року -
Морозу, холоду дощів.
І не цвіте в серцях розлука,
А музика луна в душі.

Вірш "Душі криниця"

У безконечній суєті
Тернисті нас ведуть дороги.
Свій хрест несемо у житті
Крізь радість, біль і перемоги.

Та не до кожного вікна
Літає на зорі жар-птиця.
Та є у кожного із нас
Своя свята в душі криниця.

Приспів:
Хай не мліє у душі криниця
І не замулять її ненависть та зло.
Щоб чистою була завжди водиця,
Щоб дарувала людям правду і тепло.

А дні миттєвостей колаж
Незримо небо нам малює.
Життя - це зоряний вояж,
Що доля лише раз дарує.

Вірш "Романтичний вечір"

Запалить місяць кришталеві свічі
На приспаному небосхилі дня.
Нам подарує вечір романтичний,
Де завжди поруч - ти і я.

Забудем разом ми про все на світі -
Кохання наше питимем до дна.
У пахощах п'янких весняних квітів
Любов солодкого вина.

Романтичний вечір при свічах
І ми удвох з тобою.
Романтичний вечір, а в очах -
Надія зрить з любов'ю.
Романтичний вечір, й на вустах
Ще не сказані слова.

Заплачуть таючи воскові свічі,
А нас зігріє радістю й теплом.
Цей незабутній вечір романтичний,
В якому із тобою ми разом.

Ковальська Людмила Миколаївна

Народилася в с. Дерев'яне. закінчила Клеванську сш №2. Навчалася в Рівненському технікумі Радянської торгівлі. Працювала в Зорянському сільпо, а потім в агрофірмі "Зоря". Вишивати навчилася сама. Натхнення вишивати передалося від матері.

Учасниця "Музейних гостин" в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Приймала участь в творчому звіті аматорських колективів та майстрів образотворчого і декоративно ужиткового мистецтв Рівненського району.

Вишивки

Голубокий Петро Григорович

Майстер по виготовленню гітар, автор багатьо творів живопису. Народився на Хмельниччині. Нині живе в селі Зоря. Після школи закінчив Вінницький медінститут. За розподілом потрапив на Рівненщину, де і пустив свої корені. Більше десятка років працював дитячим хірургом. І саме тоді зробив свій перший професійний інструмент.

За свої роки виготовив більш, як 60 гітар.
"У мене таке відчуття", - каже митець, - "що гітарна майстерність - це ніби логічне завершення всього життя, що довгі роки доля вела мене до нього". Окрім виготовлення гітар Петро Григорович є автором багатьох творів живопису. А ще п. Голубокий пише вірші.

Роботи майстра

Оборонова Ірина Володимирівна

Ірина Володимирівна Оборонова (Фалко) народилася 19 травня 1986 року в селі Зоря Рівненського району Рівненської області. У 2003 році закінчила Зорянський НВК «школа-гімназія», у 2008 - факультет економіки, менеджменту й права Київського національного торговельно-економічного університету, у 2009 - факультет фінансів та банківської справи цього ж університету, нині навчається в Інституті підготовки професійних суддів при Одеській національній юридичній академії ім. С.Ківалова. Зараз проживає в Києві.

Активна наукова та творча діяльність аж ніяк не заважає бути турботливою дружиною для чоловіка та виховувати півторарічну донечку, яким також присвячує вірші. За любов до поезії Ірина вдячна своїм батькам Володимиру та Жанні Фалко, - палким шанувальникам поетичного жанру. «Мелодія сонця» - перша збірка авторки.

Вірші

Мелодія сонця! — Ви чули її?
Як гарно між квітами ллється,
А квіти веселі всміхаються їй,
Вона до них також сміється!

Мелодія вітру! - Як гарно звучить!
Послухайте в лісі, у полі,
Я прошу, послухайте, хоч би на мить
Спиніться у ній мимоволі.

Мелодія неба! - Ви чули таку?
В повітрі звучить щохвилини,
Вона додає до життя нам смаку,
Вона - це життя для людини.

Мелодія серця! - Як відгук звучить
Від сонця, від вітру і неба,
Послухайте серце - йому треба жить!
Любити і вірити треба!

* * *
Мій кожен вірш - це крапелька душі,
А вся моя душа - високе море,
А краплі в ньому - це мої вірші,
Ті часточки маленької душі.

Чому - не знаю, та завжди я рада
Писати вірші, виливати ду шу,
Бо в них і є одна моя відрада,
Писати можу і писати мушу.

І кожен вірш для мене просто скарб,
Бо кожне слово аж від серця лине.
Як подорожній, що до сонця йде,
Спочине в цій дорозі на хвилину.

* * *
Туманом сивим вкрилася земля
І з сумом зустрічала осінь знову;
Яка принесла золото здаля
І прогнала пору літню й веселкову.

Позолотила і зірвала листя,
Врожай зібрала — всі плоди земні,
Сама ж вдягнулась в горобинове намисто
І блукала, наче привид вдалині.

А потім всі двори попідмітала
І в теплий край провела птахів всіх,
Сама прощалась і усім прощала,
Бо вже під ноги їй зима стелила сніг.

* * *
Вмирає осінь тихо під вікном,
Скидає поржавіле листя - шати,
Усе вкриває мертвим, мокрим сном
І вже не має сили навіть встати.

Вона безсила, немічна й стара,
Не може більше жити і ходити,
Спадає вже і листя і кора,
І вже не просить їсти - тільки пити.

Сама ж жаліє й сльози ллє гіркі,
І сипле листя в знак свого прощання,
Бо що поробиш - є між нас такі,
Для кого осінь ця уже остання.

Design by Ty ©