Творчі роботи учнів

Шевчук Юлія

9-Б клас

 

Легенди Грабівської землі

Термін «легенда» книжного походження. Латинським словом 1е§епсІа (те, що має бути прочитане) визначалися писемні твори, які користувалися особливою популярністю в період середньовіччя. Значно пізніше легендами стали називати і фольклорні оповідання. В українській фольклористиці прийнята така умовна класифікація легенд: міфологічні, апокрифічні, героїчні.

Міфологічні легенди найчастіше пов'язані з топонімією певної місцевості, річок, озер, гір, долин, гаїв, етимологією назв тварин, птахів, риб, комах, рослин тощо.

У низці міфологічних, особливо етимологічних, легенд виразно звучать трагічні молитви. В розпачі перед таємничою силою непізнаної природи, а пізніше - перед злом, жорстокістю експлуататорського суспільства людина поетизувала добро, чесність, вірність, щирість, ніжність, моральну чистоту, красу, мріяла про безсмертя і втілювала ці мрії в оповіданнях про перетворення на гарних корисних птахів, рослин.

Широко побутує в міфологічних легендах тема поетизування материнства, співчуття безрідним, полегшеним на злу мачуху сиротам. Мати ніжно свогортає свою дитину лагідністю, теплом своїм здатна залікувати її рани, заспокоїти. Мачуха - холодна і бездушна. Доторк її долонь - холодний і різкий - викликає в дитячій душі сум і почуття самотності, безпомічності. Деякі легенди мають ономатологічний характер (від гр. - ім'я. Вони тісно пов'язані з назвою якоїсь місцевості, річки, озера, долини тощо. . У давніх міфологічних легендах, де висміюються певні людські вади, звучать веселі гумористичні ноти, мотиви.

Для міфологічної легенди, яка елементами чудодійства часто близька до чарівної казки, характерні й своєрідні сюжетні особливості. Вона в багатьох випадках менш діалогізована, ніж казка, що зумовлено її оповідально -переказним, іноді патетичним стилем. У ній чітко видно не гру, умовність, як у казці, а бажання переконати в правдивості розказаного, чогось навчити, застерегти від чогось. Коли казка переливається барвами звукових інтонацій, а дії героїв, їхні вчинки пізнаються з постійно змінюваних діалогів, то стиль легенди зумовлений оповіддю від третьої особи, іноді очевидця або учасника події, покликаного передати почуте або побачене людям. У багатьох випадках етимологічні твори, а іноді й ономатологічні можна було б назвати оповіданнями - спогадами.

Моральні і фізичні якості героїв міфологічних легенд гіперболізовані. Найпоетичнішими словами зображено вірне кохання, материнство, родинні почуття. Страшними моральними і фізичними потворами постають вороги рідного краю, багатії, кріпосники. Демонологічні образи уподібнюються людськими, але наділяються певною незвичайною фізичною особливістю: мавки, наприклад, найкращі у світі красуні із золотим або чорним, як ніч волоссям, вони можуть зробити з людиною все, що захочуть; відьми можуть літати попід хмарами, втілюватися в будь - яку подобу; вовкулака - чоловік має два серця, тому може бути і вовком, і людиною і т.п.

Для міфологічної легенди характерне зображення картин природи. Природа, часто персоніфікована, і є тим фоном, на якому на якому розгортається дія героїв, відбувається боротьба добра зі злом.

Героїчні легенди найчастіше зв'язані з історичним минулим нашого народу, подвигами його кращих синів.

Умовно їх можна поділити на легенди про події, що відбувалися до ординської навали. Легенди про ординську навалу - це легенди періоду визвольної війни українського народу 1648 - 1654 років; легенди про ватажків селянських повстань XVIII - XIX ст. - народних месників.

У багатьох легендах і переказах про визвольну війну 1648 - 1654 років змальовано Б. Хмельницького.

У більшості легенд наголошується про втому, що народні месники відстоювали інтереси знедоленого простого народу.

Художні засоби, що використовувалися в героїчних легендах ( гіперболізація фізичних і моральних рис героїв, часом діалогізація, ретардація, числова символіка) близькі до казкових. Як і в міфологічних легендах, в них зустрічаються описи природи, розповідь ведеться від третьої особи. Апокрифічні легенди за тематикою, ідейним спрямуванням відрізняються від міфологічних і героїчних.

За художньою структурою вони часто близькі до сатиричних побутових казок. Ці легенди пародійно тлумачать біблійні оповідання про Христа, пророків, святих. Створення або кінець світу, потойбічний світ, раювання чи муки душі по смерті, побутові і «духовні»пророки, святі, проведені і грішники - основне коло тем, які змальовуються в апокрифічних легендах. Персонажами українських апокрифічних легенд є Христос, мати божа. Святі, особливо часто - святий Миколай, біблійні образи Адама і Єви, пророк Давид, свята п'ятниця, середа, неділя, а також диявол, чорт як винуватець зла, гріхопадіння.

У своїй духовній скарбниці український народ зберіг чимало легенд, де розповідається про людей, що мають особливо велику силу, яку вони віддають на захист скривджених і знедолених. Серед них багато оповідань про смілизі вчинки запорозьких козаків у звитяжній боротьбі проти турецьких, татарських, польських та інших зайд на українську землю. Чимало топонімічних легенд пов'язані з назвами окремих місцевостей, урочищ, насалених пунктів, які мають історичну основу і виховують любов до рідної землі.

Я проживаю в селі Грабів Рівненської області, Рівненського району. Моє село багате на легенди, звичаї, яких сучасні місцеві жителі дотримуються й досі.

За 15 кілометрів на Захід від Рівного при залізниці, за якою проходить річка Устя, розмістилось всезростаюче багато квартальне село Грабів.

Перші вісті про Грабів дає опис Луцького замку 1545 року. Там сказано, що Пречистенському монастирю Пересипниці належить і «Грабово», у якому 100 чоловік платить колоду меду і 100 коп. грошей. Під час Визвольної війни (1648 - 1652 років) «грабовские критьяне» допомагали повстанським загонам

нападати фільварки. Тоді уже у «Грабове» на річковій переплаві затримали озброєного дозорця замку.

Назва Грабів (Грабово) походить від імені (прізвища, прізвиська) Граб, засвідчене з 1467 року.

Прізвище Граб могло розвинутись з іменем типу Грабислав, де «граб» -«здобувати, завойовувати». Можливий тут і зв?язок з грабати «недбало копати землю» , «гребти, розгрібати», із словом граб «дерево».

Розповідають, що тут, де Грабів, давно залягав пишний грабовий ліс, до якого крадькома підпливали околишні майстри дерев'яного посуду, щоб запастися сировиною. Панські дозорці не раз їх ловили, карали, але крадіжки не стихали. Тому говорили: «А грабів як грабували, так і грабують!» За цією поговіркою ліс стали називати Грабунок, а село - Грабове.

Наші легенди пов'язані з різними святами, з природою, людськими відносинами. Все це викликає до них інтерес. В нашому селі є Свято -Георгіївська церква з якою пов'язано багато легенд. Про одну з них написав Михайло Іванович Степанюк, який проживає в нашому селі, «Грабівський вал».

Городище, яке височить у центрі села, таїть у собі загадку. Коли і ким було насипано? Коли і ким воно було розділене глибоким розколом на дві частини?

Та й назва села теж загадкова - Вал. Вчені офіційно визнали вал пам'яткою археології XI - XIII ст.

Жителі села доручили Валові оберігати на своїй вершині дві святині -цвинтар та Свято - Георгіївську церкву.

На жаль, письмові джерела мовчать про Грабівський вал, зате промовляють легенди, зате розповідають сторожили.

В легенді розповідається про те, що жителі села захищали село від татарсько - монгольської навали. В центрі села був Вал. В селі було мало жителів і тому цілий вал обороняти було важко. Тому жителі села викопали посеред валу яр, розділили на дві частини. Коли татари наступили, як пише М. І. Степанюк:

«Та раптом огир провалився, Сторчма в провалля полетів, За ним - увесь загін котився У свіжовикопаний рів.

Тріщали кінські й людські, У дикім місиві тіла... До кожного чужинця «в гості» Із Валу поспіша стріла. Наші жителі виграли бій. Староста всіх зібрав і сказав: «Запам'ятайте, - мовив радо, -Онукам, правнукам скажіть, Що тільки єдністю громада Перемогла й зосталась жить.

І вони вирішили про цей поєдинок поставити на віки згадку - Свято -Георгіївський храм, щоб нащадки возносили хвалу Господу за те, що допоміг вистояти у битві на Валу.

«Вал пережив і мир, і війни,

І славу й горе пережив.

І нині він прима в обійми

Нащадків славних.

 Недалеко від нашого села с ліс. Вій багатий на різні трави, квіти, дерева. З ними теж пов'язано багато легенд. Ось легенда про підсніжник.

В одних багатих людей знайшлася дочка. Вона була така гарна й ніжна, що не можна було не милуватися нею. Коли ж вона підросла, до неї почали свататись гарні хлопці. Але дівчина всім відказувала. Батькові набридло вибачатись перед знатними нареченими. І він вирішив наказати доньку: сам вибрав для неї чоловіка. Холодного і злого чоловіка, від погляду якого в'янули квіти. Дівчина полюбила молодого, ніжного і гарного - брата свого чоловіка. Молодий парубок теж покохав дівчину. Він грав їй на сопілці пісні і танці. Коли їхні погляди зустрічались, навіть птахи замовкали. Старший брат був сердитий на молодшого і обіцяв молоду жінку за непокірність замкнути в темній хаті. Але парубок і красуня не злякались злого старшого брата. Кохання підказало, що їм робити. І вони втекли в гори, в квітучі сади. Старший брат пустився в погоню. Закохані сховалися в трояндах. Молоді дивилися одне на одного такими закоханими, гарячими поглядами, що дівчина розтанула і стала сльозою - краплиною, а хлопець - теплим вітром. Але злому старшому братові і цього було мало. Він закував краплину в снігову кригу, розлучив вітер і її навіки. Коли навесні теплий вітер прилітає до своєї коханої, вона пробиває своїм теплом холодну міць і появляється на світ ніжним і гарним мостінням - підсніжкою ніжною, невпокореною, вірною і сильною в коханні. Біла квіточка з пониклою вниз голівкою у вічному смутку за своїм коханим.

Закохані пари в цей час, коли цвіте підсніжник, ідуть в ліс і милуються красою квітки - символом кохання. Вони не рвуть їх, тому що неможливо нищити таку красу.

Пам'ятаю, голи була маленькою мені розповідала бабуся легенду про дерево, яке росло у нашому .саду, його називали - калиною.

Було це ще тоді, коли людей було мало на землі. А їх житла ховалися в густих лісах, у землянках та печерах. Одного дня напали на село ворожі полчища. Пробиралися вороги через болотяні хащі та трясовиння лісу, йшли навмання, щоб знайти людське житло та поживитися. Вони заблудилися. Кілька днів броди не виходили. Раптом серед лісу вороги побачили кілька дівчат. Які збирали цілющі квіти. З криком дівчата кинулися в гущавину, щоб втекти. Але їм не вдалося скритися. Вони опинилися в руках кошлатих наїзників. Тільки одна дівчина прискочила додому і дала знати, що йдуть вороги, розповіла, що дівчата попали в руки диких пришельців.

Нападники вимагали від дівчат, щоб вивели їх з лісу та показали своє житло. Полонянки тільки кивнули головами, що виведуть їх з болотистої

западні. Та насправді вели їх не до населення, а в глибину лісу, у непрохідні нетрі. Вмить наїзники вгрузли по шию у трясовину, зчинили дикий вереск. Провалилися вони під воду -Лтільки бульки за ними забулькотіли. Та на горе, пішли на дно трясовини і дівчата, бо були прив'язані ременями до рук ворогів.

Побачило це сонце і послало на землю - ясні промені, що підняли з трясовини дівчат і оживили їх. І з дівочих кіс стали корені, що потягнулися до сонця. Тоді послало сонце своїх дочок - зірки ясні, а принесли красу -розчесали кущики, вкроїли листочки і зав'язали у віночки китиці білих квітів. Рідна земля за яку загинули дівчата, дала силу і ріст кущам. Та високими вони не виросли, а гнучкими, бо звісно, - це дівчата. Зате коренастими непохитними у вдачі своїй, по - дівоцькі ніжними.

Послало сонце хмаринку, а вона напоїла кущики теплим дощем, вмила їх від бруду. Запросило сонце сюди і вітер, який приніс кущам пісню чарівної дудки.

Коли цвіте калина, то люди кажуть: «Гарна, як закохана дівчина у вінку». Коли восени вбереться у червоні грона ягід, то мовляють: «Пишна, як дівчина в намисті» або ж «Дівчина червона, як калина, а солодка, як малина». Бо калина має насправді дівочу душу.

А тепер про наші святкові звичаї і легенди.

Введіння. Прийшла зима. Випав перший сніг, наступили морози і покрилися кригою ріки. В селі господарські роботи закінчено, всі готуються до Різдвяних свят.

Наближається період угадування на майбутній рік, а разом з цим надходить час і час старих традиційних розваг, що створені чарами первісної поезії нашого народу.

Староукраїнські звичаї, що колись були пов'язані з початком нового року наших далеких предків, пізніше перейшли до християнських свят. Одна частина з них перейшла до сучасного Нового року, а друга - до свята Введіння в храм Пресвятої Богородиці (4-го грудня за новим стилем). Це свято в народі називають Введіння.

Початок нового господарського року у введінських повір'ях виступає досить виразно. Хто в цей день вранці прийде першим до хати, той буде першим «полазником» на-новий господарський рік. За народним віруванням, перший полазник приносить до хати щастя або невдачу.

В нашому селі є такі повір'я: якщо першим до хати ввійде молодий гарний чоловік, а до того ще з грішми - добра ознака; увесь рік у хаті будуть всі здорові і будуть «вестися» гроші. Якщо ж увійде старий кволий чоловік, а до того ще й бідний - погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка - «добра не жди...» Тому старші і бідніші стримуються заходити до чужої хати в день Введіння - так само, як і на Різдво і Великдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить що-небудь позичати. У різних місцевостях це свято святкують по-різному, але скіфе спостерігається одна тенденція - накликати багатство та добробут на майбутній рік.

День Андрія Первозванного. День святого Андрія Первозваного припадає на 13 грудня. Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозданний пропрвідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці - Києва.

Хоч Андрій Перванний - християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутнього.

З усього циклу осінніх традиційних свят, в нашому селі і майбуть по всій Україні, день Андрія Первозванного - найцікавіший. Від нього віє чарівною староукраїнською стихією.

З давніх - давен у ніч під «Андрія» дівчата ворожать. Так і в нашому селі. Хоч дівчата не зовсім щиро, та все ж десь там «глибоко в душі», вірять, що «Андрієва ніч» допоможе їм пізнати свою долю - дізнатися, чи вийде дівчина заміж, а чи доведеться знову дівувати.

Пам'ятаю, моя бабуся розповідала, як вони ще дівчатами ворожили. Вони збиралися всі в хаті, ліпили вареники. Хлопці жартували з ними, бігали попід вікнами, заважали їм. Та вони просили хлопців:

-        Ідіть собі геть, хлопці, не заважайте нам!
А вони кажуть:

-  Миску вареників - підемо.

-  Будуть вам вареники, тільки не заважайте.

От так і домовлялися, хлопці йдуть до шинкаря по горілку, а дівчата ліплять вареники. Коли вже вареники зваряться і вистигнуть, кожна з дівчат значить свого вареника кольоровою ниткою або папірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці - звичайно на постеленому рушнику.

Як усе зроблено, до хати впускали пса - голодного. Голодний пес «вирішує долю». Він хапає вареники один за одним, боячись утратити смачну вечерю, а дівчата тихенько слідкують за кожним найменшим рухом пса. Чийого вареника пес проковтне першим, та дівчина перша вийде заміж, а чийого не зачепить, та сидітиме у дівках. Інколи пес візьме вареник і несе його у темний кут так і доля занесе дівчину в чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з'їсть вареник, а тільки надкусить його і покине...

Ми того року теж вирішили поворожить - хотіли дізнатися, як буде зватися майбутній чоловік. Виходили на вулицю і питали першого зустрічного чоловіка:

-        Дядьку, як вас звати?

Наші люди цьому не дивувалися, бо кожен знав, в чому річ. Почувши питання, прохожий давав відповідь, наприклад: «Павло». Це значить майбутній чоловік буде зватися Павлом.

Свят - вечір. Зима. Навколо біліють сніги. Мороз ніби пензлем розмалював вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені снігом. Нерухомі, білі, немов кришталеві, стоять вони, як у казці і сяють.

Ранок. Тихо. Здається, що село ще спить: на вулицях нема нікого, але в кожній хаті давно кипить робота.

Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату скрізь замерзлі шибки, господарі приступають до роботи.

Господиня пов'язалася хусткою, засукала рукава і заходилася готувати дванадцять свят - вечірніх страв.

Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, в чужих руках - позичене чи десь забуте. Всі члени родини повинні бути в дома. « Боже сохрани, - каже бабуся, - десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі». Боронь, Боже, і сваритися в цей день. Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою.

І так у турботах проходить день. Сьогодні не снідають і обходяться без обіду. Коли вже сонце схилиться до заходу, починається готуватися на стіл. Діти вже дуже голодні, все ж вони не відважуються просити у матері їсти -терплять і крізь вікно пильно дивляться на небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має сповістити всім людям про велике чудо - народження Сина Божого!

До хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що Святий вечір уже почався, бо на небі засіяла вечірня зоря.

Свята Вечеря - це вечеря всього роду. Навіть мертві родичі і безвісти

зниклі - всі мають у цей вечір зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом.

Господиня  бере  кутю  і  ставить  на  стіл,  і  родина  починає  вечеряти.

Спочатку їдять кутю, потрібно скуштувати всіх страв, а коли закінчили

вечеряти запити все узваром.

По вечері починаються забави. Малі діти бігають по домівці, тішаться ялинкою. Поступово все затихає і настає святвечірня тиша.

Коляда. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти йдуть колядувати вже на Святий вечір; на Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят ранком. На колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та на Гуцульщині - на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння.

Колядують діти, дорослі парубки та дівчата. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти.

В нашому селі на перший день Різдвяних свят колядують, крім дітей, дорослі парубки - вони ходять із звіздою та дзвоником. Ватага колядників із п'яти осіб. Такі колядники колядують у хаті перед образами. Вони колядують, господарів прославляють.

Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Дівчата до хати не заходять: співають на дворі під вікном.

Водохреща. Опівночі перед Водохрещам вода в річках, як вірили селяни, хвилюється. Та все ж набрана з джерела вода - цілюща, вона зберігалася цілий рік на випадок поранення або тяжкої хвороби. Ранком у церкві відбувається Богослужіння. По Богослужінні весь народ іде до джерела, так як у нашому селі немає річки. Попереду несуть хоругви, хор співає, іде священик, а за священиком - народ. До джерела на Водохреща йдуть усі: старі, молоді, діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду.

Біля джерела кругом стають люди. Після недовгої відправи священик занурює в джерело хрест, а в цей час хор голосно співає: « Во Йордані крещаюся, Тобі, Господи...>>

Коли вже воду освячено, люди підходять до джерела і набирають у свій посуд воду.

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат... А священик ходить до кожної хати і освячує святою водою, крейдою пише хрести на дверях. Потім вся сімя сідає обідати. Перед їжею п'ють свячену воду.

Разом з пробудженням природи від зимового сну на нашій землі, в Україні, починається цикл народних весняних свят.

Народний образ весни - це образ краси, сили і надії. Головним святом весняного циклу є Великдень - найбільше християнське свято нашої Батьківщини.

Стрітення. Дочекались люди Стрітення Господнього - « Стрічань». В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо - де була зима. Весною Зима - стара баба, а Літо - молода дівчина.

При зустрічі на Стрітення стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою - кому йти, а кому вертатися. Якщо до вечора стане тепліше - Літо переспорило Зиму, а якщо холодніше - Зима.

В цей день в нашому селі в церкві святять воду, а разом з водою святять і свічі. Посвячені на Стрітення свічки звуться «громичними», бо їх запалюють і ставлять перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому.

Коли святять воду у церкві, люди набирають воду у нову - ще не вживану посудину, приносять додому і пильно бережуть. Цій воді приписується магічна сила. За народним уявленням - це цілюща вода.

Тиждень перед Масляною зветься «всеїдним». Масляна - це останній тиждень перед великим постом. Головною їжею на Масляну є вареники з сиром і сметаною, але й гречані млинці на маслі - теж обрядова їжа в ці дні. Погулявши цілий тиждень, наші люди говорять:

«Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна!» Перший день Великого посту називається «жилавий» понеділок, бо в цей день господині печуть житні коржі.

Благовіщення* Це велике свято, таке велике, що не можна працювати, навіть птиця не в'є свого гнізда в цей день.

Все, що народиться в цей день погано ростиме, бо «від благовісного теляти добра не жди». Бог благословляє в цей день рослин, і все починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон - трава...

Вербна неділя. Неділя за тиждень перед Великоднем називається «Вербною», а тиждень перед неділею - «вербним». У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербного гілля. Зранку на Богослужіння сходяться всі - старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли кінчаються відправа, священик кропить гілля свяченою водою. Повертаючись з церкви свячену вербу несли до хати і ставили на покутті під святими образами.

Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось хто проспав, то били такого свяченою вербою, промовляючи:

«Не я б'ю - верба б'є, За.тиждень Великдень, Недалечко червоне яєчко!» Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше навесні виганяють скот на пасовисько, то потрібно свяченою вербою.

Відомо, що коли Спаситель їхав на ослі, то люди встеляли Йому дорогу пальмовим гіллям. З цього і пішов звичай святити гілля дерев у цю неділю. У південних країнах, де росте пальма, святять пальмове гілля. У нас пальма не росте, а тому довелося нашим предкам вибирати якесь інше дерево. І цей вибір, як бачимо, впав на вербу.

Останній тиждень перед Великоднем називається білим або чистим. На цьому тижні люди дотримуються посту так само суворо, як і на першому тижні Великого посту.

Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, світлим, великим або страсним.

Чистий четвер - це день весняного очищення. Ще вдосвіта, до схід сонця, чистили на подвір'ї, в хатах - все повинно бути чистим і виглядати по -святковому. Ввечері в церкві відправляються «Страсті». Люди намагаються зберегти урочистий спокій і додержуються тиші: ні сміху, ні співів, навіть голосно не розмовляють на вулицях в час, коли в церкві читається євангелії.

Повертаючись з церкви, намагаються донести страсну свічку так, щоб вона не погасла. Для цього роблять спеціальні ліхтарі з фарбованого скла.

Полум'ям страсної свічки випалюють хрест у хаті на сволоці, - «щоб лиха нечисть хату минала». В нашому селі кажуть, що страсний хрест - «корисний на випадок пожежі», а тому нестирають аж до наступного Чистого четверга.

У Великодню суботу роблять крашанки. З народним віруванням, крашанки готуються в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п'ятницю, швидко псуються, а, будучі зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят.

Здебільшого фарбують у червоний, жовтий і золотистий кольори. Для червоного беруть фарбу і фуксин; для жовтого вживають цибулиння(сухе лушпиння цибулі), для золотистого купують спеціальні порошки.

Про походження звичаю готувати на Великдень писанки та крашанки існує багато легенд. Записані легенди, кажуть, що коли Ісус Христос воскрес, то він сказав воякам, які охороняли Його гріб: «Ідіть і скажіть усім людям, що Христос воскрес, а щоб вам повірили, то ось вам знак». При цьому Спаситель узяв з свого гробу крашанку дав воякам. Відтоді і пішов звичай робити крашанки і писанки на Великдень.

На ніч під Великдень в нашому селі є звичай. Молоді парубки розпалюють вогонь на валу за Свято - Георгіївською церквою, вогнище видно на все село. Потім беруть шини, їх підпалюють і спускають до низу.

Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села починає рухатися народ  до   церкви.   Дітей  теж  беруть  з   собою,   вдома  майже   ніхто   не

залишається.  Кому  немає місця     в церкві,  той  спиняється  надворі  під церквою, аж до кінця Богослужіння.

Староста наказує виносити хоругви. Всі виходять і стають навколо церкви. Виносять Божу матір, ікони, хоругви за ними іде священик і хор.

Після посвячення люди розходяться по домівках, і зразу сідають снідати, спати вже не лягають. Зранку ходять по домівках і вітають один одного. Другий тиждень після Великодня називається «поминальним».

День Святого Юрія. Святий великомученик і побідоносець Юрій, що загинув у Ні комедії( Мала Азія), вважається за покровителя хліборобства й скотарства у всіх християнських народів.

В християнському іконописі святий Юрій зображується лицарем на білому коні зі списом в руках, що ним він забиває дракона. Цей святий лицар, за легендою, врятував невинну дівчину в лівійських степах. Дівчина, за поганським звичаєм, була принесена в жертву драконові.

В день святого Юрія у нашому селі празник. А празник тому , що Свято -Георгіївський храм було освячено іменем архієпископа Юрія. І тому наші односельчани вирішили, щоб празник у нас був на день святого Юрія. Вранці на Богослужіння до нас приїжджає багато священиків.

Тиждень перед Трійцею називається «зеленим», а три останні дні цього тижня і три перші називаються «Зеленими святами». Весною, як тільки вкриваються травами луки, розпускаються верби й зазеленіють поля, тоді з «води на берег виходять русалки».

В неділю в день Тройці, в церкві відбувається Богослужіння, святять квіти різне зілля. В хатах, на підлозі, розкидають липину, подвір'я вбирають липовим гіллям.

Івана Купала. Івана Купала - це день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

В нашому селі є звичай в день Івана Купала всі молоді парубки і дівчата йдуть до річки. Запалюють свічки вставляють їх у вінки і пускають на воду, щоб пливли за водою. Якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівчина заміж піде, а якщо вінок крутиться на місці - ще дівуватиме. Якщо відпливе далеко й пристане до якогось берега, то в нас кажуть, що і туди заміж піде.

Спаса. 19 серпня є свято Преображення Господнє, або Спаса. В цей день в церкві святять: груші, яблука, виноград, жмут колосся жита й пшениці.

Перед Спасом є два тижні посту - «Спасівка». Існує легенда, що спасівка -це продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим робив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім днів весною перед Великоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням спасівку треба постити так само, як і у Великий піст.

«Перша Пречиста». 28 серпня є свято Успіня Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі «Перша Пречиста». Протягом осіннього періоду є три «Пречисті», що про них народ говорить так: «Перша Пречиста» жито засіває, друга - дощем поливає, а третя - снігом покриває. В період «Першої Пречистої» в садах відбувається збір врожаю.

«Друга Пречиста». 21 вересня є свято Різдва Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі, «Друга Пречиста».

В цей день в Україні, звичайно, йдуть дощі.

«Третя Пречиста». 4-го грудня - свято Введення в храм Пресвятої Богородиці - «Введення», або Третя Пречиста.

У цей час в Україні вже випадає сніг. В наш час досі збереглося багато різних звичаїв. Ми їх дотримуємося й до цього часу. Наш народ знає багато легенд. Вони є духовною скарбницею духовної культури українського народу. В усіх народів світу існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом.

 

Використана література:                               

1.  Грицай М.С. та ін. Українська народно - поетична творчість./М.С. Грицай, В.Г.Бойко, Л.Ф. Дунаєвська; за ред. професора М.С. Грицай -К: Вища школа, 1983.- 357с.

2.         Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - Харків: Фоліо, 2007, -508 с

3.         М.І. Степанюк. Грабовський Вал. Поема. Рівне, «Азалія»,2002 - 28с.

4.         Дем'янчук Г. Звідки тече та річка: Тайнопис природи рідного краю у легендах, переказах, художній та історичній літературі. - Рівне: Азалія, 2001.-128с.

5.         Пура Я.О. Край наш у назвах. - Рівне, 1994. - 216с.

6.         Українське народознавство: Навч. Посібник/ За ред. С.П.Павлюка, Г.І.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. - Львів: Фенікс, 1994. - 608с.

7.         Барви рідного краю: Збірник. -Рівне: Азалія, 2006. - 160с.

8.         Войтович В. Міфи та легенди давньої України. - Тернопіль: Навч. Книга - Богдан, 2005. - 392с

Пікуза Валентина

4-А клас

Рідний край

Я люблю свій рідний край:

Багато дерев і красивий гай,

Квіток море

Та прекрасні гори,

Вишневий садок,

Там де багато пташок,

Кущі малини

Та ягоди калини,

Яскраві віночки,

Веселі струмочки,

Річки та озера,

                         Моря і джерела.

 

 

 

 

 

Анна РИБАЧУК,

учениця 6 класу

МРІЯ ДИТИНИ XXI СТОЛІТТЯ

А скажіть-но, любі діти,

хто з вас мріє полетіти

у простори неозорі,

де вночі - блискучі зорі

і гуляє місяць ясний –

таємничий і прекрасний,

вдень же – сонячна блакить?

Уявіть собі на мить,

що від нашої Землі

мчать у космос кораблі.

Люди одягай скафандри

і полинули у мандри.

На планетах невідомих

мають друзів і знайомих.

Може, справді, любі діти,

не одні ми в цьому світі?

Може, десь про Землю знають

і у гості нас чекають?

Та щоб в космос полетіти,

слід багато знати й вміти.

То ж учіться на відмінно,

і у космос неодмінно

хтось із вас колись полине

з космодрому України.

 

Гетьман Іван Мазепа
(перша спроба євроінтеграції України)

Підготувала: учениця 9 класу Шелудько Тетяна
Учитель Пасєка У.М.

І. Вступ
Іван Мазепа як «людина без Вітчизни» чи герой і патріот?
1. Утворення української держави європейського зразка в час Руїни.
2. Державне правління в Україні кінця XVII -початку XVIII ст.
3. Північна війна - трагедія і катастрофа української держави. Смерть великого державця.

Іван Мазепа - один з найбільш цікавих героїв української історії. Він прагнув зміцнити українську державу, домогтися об'єднання країни, її культурного господарського розвитку. Мазепа був обережним і самостійним політиком. Водночас це була властолюбна людина, яка нещадно карала своїх політичних супротивників. Українці і росіяни по-різному оцінювали політику І. Мазепи. Для росіян він завжди залишався зрадником, для українців - серйозним політиком, що зазнавав поразки в умовах украй складної міжнародної ситуації.

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Варто зауважити, що багато істориків Польщі також неоднозначно оцінюють історичну постать Івана Мазепи, вважаючи його польським політиком, а отже (враховуючи його проукраїнську самостійну позицію) - зрадником.

Польський історик Марко Садзевіг у творах «Крила і бунчуки», «Повернення Катерини», «Без Вітчизни» так і називає великого українського гетьмана «людиною без Батьківщини».

А Мазепа мав одну мету у житті; він хотів створити на своїй Батьківщині справжню, повноцінну Українську державу європейського зразка.

Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченністью.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятирічча Руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразки. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана Степан-Адам Мазепа належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його Марина-Магдалина зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті 1707 роцу, була дорадницею сина-гетьмана.

Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових "Коломацьких статей", в основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з де-якими додатками на користь Москви. Так було застережено що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Московю. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро 1, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвіченому молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі".

На тлі зовнішніх воєн погіршувалось в Україні соціальне та економічне становище. Люди порівнювали сучасне життя з тим, що було "під ляхом", називали Мазепу "вітчимом" України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей, і тому треба було збільшувати податки.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам з Петром І, Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій "хоче піти слідами Хмельницького". Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його "столиці" Фастові. Саме в цей час у Польщу втручається найбільший ворог Петра І - король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднанні, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Він навчався в Києво-Могилянській академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомогав, сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фондував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, бажаючому вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську лавру, обніс її кам'яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі. Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Батурин (столиця України з 1660-х років) оздоблювався з бароковою пишністю, не поступаючись Києву. Центр прикрашали численні православні храми, зокрема головний — Троїцький, на будівництво якого Іван Мазепа виклав 20 тисяч золотих. За містом знаходився Крупицький монастир, де діяли заснована Іларіоном Мигурою гравірувальна майстерня та комісія духовних са- новників (саме вони випрацьовували в тодішній державі правила літературної української мови). Гетьманська ж резиденція була на Гончарівці, за кілька кілометрів від центральної частини, а в самому серці міста розташовувалися Генеральна військова канцелярія та Сейм.

Свята в Батурині поділялися на загальні (державні і церковні) та придворні. До останніх, вочевидь, зараховувався і народження гетьмана.

Під час державних свят уповноважені особи на центральній площі зачитували звернення гетьмана. Потім відбувалися народні гуляння з феєрверком. Для всіх городян грала придворна капела на чолі з капельмейстером Пилипом. Іван Мазепа також мав власний оркестр, подарований княгинею Дольською. Ці музики зазвичай виступали на мазепиних бенкетах. Військові оркестри у 1689 і 1705 роках супроводжували гетьмана під час візитів до Москви.

Важливою подією європейського світського життя були асамблеї, тобто вільні зібрання міщан для розваг і ділових розмов у невимушеній атмосфері. Іван Мазепа, побувавши у 80-х роках на київських асамблеях Патріка Гордона, перейнявся цією ідеєю, тож невдовзі асамблеї почали проводити у Батурині. Гетьмани не випадково прагнули міжнародного, визнання України — це зміцнювало статус України як держави.

Іван Мазепа запрошував до себе «повпредів» найвпливовіших європейських та азіатських правителів. Деякі іноземні посли постійно проживали в Україні, хоча, у сучасному розумінні, не мали посольських приміщень. Інші - не мали офіційного статусу й називалися в ту епоху резидентами, перебуваючи фактично на правах гетьманських радників. Серед постійних резидентів варто назвати молодого генерала Понятовського (майбутнього польського короля), який пообіцяв Мазепі у випадку українсько-шведського військового союзу допомогу польської армії. Цього не сталося з невідомих причин, але Понятовський разом з Мазепою та Карлом XII брав участь в усіх військових кампаніях. Церемонія, яка називається зараз врученням вірчих грамот, тоді відбувалася так: приймаючи грамоти правителів, Іван Мазепа спочатку цілував на них печатку і лише потім ознайомлювався зі змістом документа.

Якщо візити мали конфіденційний характер, гетьмани Самойлович і Мазепа запрошували послів не до столиці — Батурина, а зустрічали в Бахмацькому або Галицькому палацах... Через іноземних послів гетьман Іван Мазепа виписував німецькі, голландські та французькі газети, які для нього в Батурин привозили спеціальною дипломатичною поштою. Варто нагадати, що з кінця XVII ст. Україна вже мала свою пресу. Гетьманські газети називалися «курантами» й були друкованими або рукописними, але не збереглися до наших днів. Пресу разом з книгами продавали у спеціальних крамницях, які працювали в усіх великих містах або при монастирях. У другій половині XVII ст. Московія ще не знала преси, а церковні книги продавали на м'ясних й овочевих базарах.

Посланців московських царів зустрічали як іноземних, але, можливо, з показовішою пишністю. Церемонію супроводження надзвичайного московського посольства на чолі з Шакловитим 1688 року варто описати окремо — як ілюстрацію до минулого.

На московському кордоні дипломата зустрічав місцевий сотник з двома сотнями козаків, які далі супроводжували його. Дорогою у першому місті Шакловитому було вручено гетьманів лист із повідомленням, що його «чекали з радістю". Далі посольство вітали вищі гетьманські чиновники, охорону було замінено на батуринських козаків козаків, Перед в'їздом до Батурина, за мостом через річку, посла зустрів гетьман Мазепа і запросив до своєї карети. У кареті дипломат, як належало в подібних випадках, сидів праворуч від гетьмана. З обох боків бату-ринських вулиць, якими проїжджала процесія, вишикувався вишкіл козаків з рушницями та прапорами. Перед призначеним готельним будинком для гостя грав оркестр.

Дарунки були неодмінним атрибутом ввічливості послів під час візитів до правителів, і так було до середини XVIII століття. Коштовні дарунки були лише декларіцією про наміри, бажанням нав'язати контакти. Відомо кілька таких прикладів: турецький султан передав гетьманові Івану Мазепі каптан і шапку візиря, польський коронний гетьман Яблоновський 1705 року презентував Мазепі зброю й інше мисливське знаряддя. Задовго до Північної війни Елеонора, рідна сестра шведського короля Карла XII, подарувала Мазепі шпонку з дорогоцінним камінням із «самозакоханою» літерою «Е». Мазепа полюбляв цей сувенір, часто надягав його на бали, що навіть увійшло до одного з описів його урочистого вбрання.

Гетьман України отримував численні дарунки від Петра І — соболі, шаблі, золоті оксамитові ферезеї, атласні каптани з алмазними ґудзиками, рушниці, золоті та срібні чарки, гроші, коней. Щороку цар надсилав гетьманові барило рейнського вина, а з 1698 року — два, барило новгородського оцту, барило горіхової олії, з риби — одну велику білугу та сьомгу, сто чечуг та 500 лимонів. У Москві 1689 року гетьманові було передано срібну вазу та золотий пояс із діамантами.

Навзаєм гетьманськими гостинцями були великий золотий викладений самоцвітами хрест, шабля, оцінена у 2000 рублів, і золоті підвіски для царської рідні. Після взяття Азова Іван Мазепа передав цареві турецьку шаблю у золотій оправі з дорогоцінними каменями, щит а візерунчастими прикрасами на золотому ланцюзі. Наступного разу гетьман передав Петру І турецьких жеребців, дорогі сідла, різноманітну зброю.

Відомо також, що Мазепа постійно надсилав для царської кухні фрукти. Можливо, найбільш широким жестом були послані до Москви 1706 року тисячу коней. Також гетьман подарував московському цареві платно з гладкого оксамиту, прикрашене срібним плетеним мереживом. Платном називали довге пряме царське плаття, що було урочистим вбранням московських царів, яке одягали при вінчанні на царство та на прийоми іноземних послів. Петро І, як свідчать архівні документи, вельми полюбляв цей гетьманів подарунок і, незважаючи на подальше нищення пам'яток матеріальної культури, пов'язаних з Мазепою, залишив собі.

Вершиною фантазії запорозького козацтва, яке діяло окремо від гетьмана, був дарунок царям білих верблюдів, добутих у Стамбулі. І хоча верблюди не могли довго прожити під час лютих російських зим, про такий незвичний сувенір довго говорили в московських салонах і при дворі.

Комісія батуринських духовних сановників не лише розробляла правила літературної української мови та перекладала з іноземних художні й теологічні твори. До її інтересів належав догляд за дотриманням духовної та етикетної культури, зокрема вживання титулів і звернень. Крім цього, ще існували найлютіші церковні суди (київського митрополита, архієпископські), що в другій половині XVII ст. розглядали рішення про зраду, перелюбство, відьмарство, чаклунство.

У гетьманській Україні титули вживалися станові, геральдичні та побутові, вони передавалися дружинам. Було прийнято називати вельможними паннами дружин генеральних старшин. Знатними панами — багатих і знатних полковників. Панями — дружин узагалі всіх військових старшин і чиновників. Лише близьким людям було прийнято називати знатних жінок по іменах. Приватна та офіційна форма звернення до жінки дозволяла аналізувати її родинне становище та навіть вік. Наприклад, у родині полтавського полковника Павла Герцика його дружину було прийнято називати Герциковою, доньку Ганну — Герциківною (лише до шлюбу з Пилипом Орликом, коли вона стала Орликовою), а полковницьку матір — Герцихою. Титуломанія була поширена у містах серед панів райців, панів бургомістрів. Відомим людям дозволялося мати кілька імен — надане при народженні, духовне й світський псевдонім. Придворні батуринські поети майже всі користувалися кількома іменами — Яворський був одночасно Стефаном, Сімеоном і Станіславом; Армашенко - Іоаном і Петром. Кожну вільну людину називали паном, а кожний нобілітований гетьманський шляхтич носив титул «уроджений». Козацькі старшини та шляхетство зверталися один до одного: «Мосце пане брате».

Були вищі форми звернень: ясновельможним називали українського гетьмана. Вельможними називали чиновників, що перебували на генеральських посадах, а також представників давніх князівських і графських родів.

Отже, вельможним був генеральний старшина (за титулом) або рядовий козак (якщо його рід був князівським). Такі казуси, як правило, відбувалися в перший рік служби в Запорозькому війську, але представники відомих титулованих родів швидко піднімалися ієрархічними сходами. Про наявність високих шляхетських титулів у козаків не вказувалося в документах. Вищі батуринські духовні сановники не лише стежили за титулографією, а й залучалися для пропаганди у навчальних закладах. 1696 року до Києво-Могилянської академії (тоді колегії) прибув батуринський архімандрит Гедеон Одорський, який прочитав студентам лекції про прийняті в гетьманській Україні форми звернень у документації — як написати листа московському цареві — або французькому королеві, про форму звернення на шляхетський сеймик, до українського гетьмана або київського митрополита. Варто звернути увагу, що Одорський підписав свої лекції не як могилянський викладач, а як найвищий батуринський духовний чиновник, чим підкреслив своє значення у процесі вироблення етикетних правил вживання титулів і звернень.

Петро не рахувався з військовим укладом України: українськи частини мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меньшикову, або англійському герцегові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Український державі.

До союзу з Карлом XII змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 рову. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, -допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Україна дотримуватимется збройного нейтралітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння... Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди". І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім'я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з'єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнізонові й значній артилерії витримав перший штурм Менникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам.

Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові. З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла XII було викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня н.ст.) 1709 року й мала фатальні для шведів і України наслідки. За шведським підрахунками, Карл XII виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл XII не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл XII доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки.

Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч воїнів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капітулювала. Карл XII з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях. 6 липня 1709 року Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл XII чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Москвою.

21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галиці. З ним зійшов з світу один з найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та дипломатичних здібностей. Він прагнув стоворити з України незалежну державу західноєвропейсько типу, з абсолютною владою правителя -гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на вискоий рівень культури.

Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім'я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом бротьби за незалежність України. Рівненська область, Рівненський район відділ освіти Рівненської райдержадміністрації Зорянський навчально-виховний комплекс «школа-гімназія»

 

Луцик Дарини

Учениця 4 - А класу Зорянської НВК "школи-гімназія". Відмінник навчання. Дарина переможець районної олімпіади з української мови. Переможець ІІІ етапу Міжнародного конкурсу знаваців української мови ім. П. Яцика.

Любить малювати, співати, декламувати. Багато читає. Грає на сопілці.

"Бджола і джміль"

Дуже давно за високими горами, за глибокими синіми морями жила гарна цариця. Її володіння розкинулись на сотні миль дрімучими лісами, буйними луками, пшеничними садами. Царівна особливо любила природу, а особливо квіти.

На жаль, квіти у її саду були не такі гарні, як на вільних лугів. Часто дивувалася царівна: чому так?

Одного літнього дня вона вона прогулювалась і забрела на луку. Раптом почула дивне дзижчання, а далі двох маленьких істот, які сумлінно трудилися біля кожної квіточки. Царівна ніколи раніше їх не бачила. Підійшла ближче і вирішила познайомитись:

- Здрастуйте. Я - царівна, хто витакі? Що ви робите в моїх володіннях?

- Я - бджола медоносна.

- А я джмелик. Ми нещодавно поселилися на ваших луках, але вже маємо багато друзів: метелика, сонечко, богомоли - це наші сусіди.

- А деж ви жили раніше?

- На луках вашого вашого сусіда, молодого царевича. Вірно служили йому багато років, але нас привабили ваші роздолля.

- А яку ж користь ви принесете мені?

- Ми з ранку до вечора трудимось над кожною квіточкою конюшини, кульюбаби, чебрецю, горицвіту, аби вони добре запилювались й розкішно цвіли.

- А я, - каже бджілка, - ще й медок збираю, людям у хворобі я стаю в пригоді.

- Дивно, але на луках такі розкішні квіти - каже царівна, - а в моєму саду не хочуть цвісти, дерева не хочуть рясно плодити.

- Не сумуй, царівно, - каже джмелик. - Вже на ранок твій сад розквітне, ще й царевич молодий у гості завіта.

Наступного ранку прокинулась царівна і пішла у свій сад. І раптом бачить диво: сад зацвів буйник квітом, а джмелик з бджілкою у купочці на квіточці сидять. Аж тут, де візьмись, молодий царевич на білому коні у двір заїжджає, царівну запашним медом пригощає, руку й серце пропонує.

Отак вони й прожили довго і щасливо, не підозрюючи, хто їх поєднав.


 

Власик Владислав

9 років, учень 4 - А класу Зорянської НВК "школи-гімназія". Захоплюється музикою. Займається спортом, грає у футбол.

"Божа корівка та її друзі"

Ця казкова історія почалася спекотним літом. І це був один із сонячних днів того спекотного літа.

У чудовій білосніжній ромашці, серед її листочків, жила-була собі дивна божа корівка на прізвисько Тома. А справжнє повне ім'я її було Тамара. Вона була надзвичайно красива - вся блискуча і яскрава, червоного кольору з чорними крапинками. Дуже любила літати по різних квіточках, листачках і відпочивати на травичці. А ще більше вона любила знайомитись з різними добрими комахами, бо шукала собі друзів.

Одного вечора, після хорошого дня, коли можна було трохи спочити, божа корівка почула чудовий спів. Кожен, хто чув цей спів, ніби набирав у груди сили і снаги, ніби пив живу воду. Співав цвіркун, якого звали Філом, про сонце, про квіти-трави, про землю.Цей гарненький цвірку був таким веселим,цікавим і ввічливим, що відразу сподобався божій корівці, і вони потоваришували.

Цвіркун Філ навчив божу корівку Тому багато чому доброму і хорошому, бо був справжнім її другом.

Спочатку навчив робити ранкову зарядку із водяними процедурами, а потім - правильно чистити зуби.

Щодня зранку вони робили пропрогулянки до берега річки, де разом займалися фізкультурою. Після цього Тома і Філ почували себе надзвичайно бодьорими цілий день. А ще друзі дуже хотіли мати міцне здоров'я і стати справжніми спортсменами.

Під час однієї з таких прогулянок, вони побачили щось неймовірне, щось дуже красиве

В повітрі красивий метелик літав
На сонечку грівся, в квітках спочивав.
Веселий та любий, та радий такий,
Як день променистий, блискучий, ясний.

Це був метелик, який мав забавне ім'я Бен. Ось де почалась справжня втіха! Годинами вони літали і стрибали один за одним з одного місця на інше, весь час веселились і танцювали, знову танцювали і веселились.

Вже граючись втрьох, друзі кожного разу вигадували для втіхи щось нове і цікаве. Весь вільний час вони гралися навипередки, як справжні спортсмени на змаганнях. І дуже раділи, коли хтось з них перемагав.

Друзям особливо подобалось підійматись високо-високо в небо до самих хмаринок. Цвіркунчик Філ був дуже сміливим, і тому не боявся, коли його підіймали на гнучкій травинці його найкращі друзі. Вони літали від хмаринки до хмаринки,ніби стрибали по них на батутах.

Це заняття стало для них найулюбленішою розвагою. Друзі з нетерпінням чекали зустрічі, щоб знову політати і пострибати разом досхочу.

День за днем ставало все холодніше. Прийшов час золотого вересня.Наближалася неї ода. А там вже й зима.

Метелик Бен попрощався з друзуми і перетворився в лялечку. Філ і Тома сумували без сонячного тепла і своїх розваг, і тому вирішили облаштуватись у великому будинку під назвою „Школа". Тут було тепло і затишно.

У школі саме розпочався навчальний рік. Там було багато дітей, а тому було шумно і весело.

На вікнах кожної класної кімнати було багато різних рослин, за якими доглядали діти. Ці квіти нагадували комахам про тепле і лагідне літо, про їхні розваги.

Наші друзі, божа корівка і цвіркун, познайомились з іншими божими корівкоми, які жили у квіткових горщиках. Разом з новими друзями їм знову стало весело.

Щодня Філ і Тома влаштовувались за партами разом з дітьми. Вони з великим задоволенням і бажанням починали вчитися. Адже разом з усімада ще й з справжніми друзями, цікавіше, легше і веселіше жити,і навіть учити уроки.

А коли в школі ставало тихо, цвіркун починав співати свою пісню. Його пісня славить рідну землю, звеселяє всіх кому сумно. Він співає про те, що ранок буде веселим і радісним.


 

Бородіна Юлія

Я малювала з дитинства і лише з 12 років почала вдосконалювати свої вміння, пішовши у художню школу.

На даний період я навчаюся там вже 4 роки і дуже задоволена результатами свого навчання. За цей час я приймала участь у таких художніх конкурсах: "Екологічні побажання депутатам" де зайняла ІІ місце, у Всеукраїнському конкурсі дитячих малюнків до творів Т. Г. Шевченка "Дитячий Кобзар" та в багатьох інших. Я дуже люблю малювати, тому що це дуже цікаво - самостійно зображувати різні картинки, передавати красу природи та оточуючого світу. Найбільше мені подобається малювати архітектурні будівлі, квіти, природу. Сідаючи за мольберт, я забуваю про метушню життя, смуток, у мене покращується настрій і думками поринаю у мистецтво, захоплююсь красою оточуючого світу.

В майбутньому я планую пов'язати своє життя з мистецтвом, а саме - стати архітектором-дизайнером.

На мою думку, мистецтво відіграє важливу роль в житті мюдини. Завдяки мистецтву люди часто пізнають красу життя, бачать те, чого раніше не помічали за буденнив життям.

 

 :: Література ХХ ст. ::

 

Кнут Гамсун - Пан

закачати >>

Франц Кафка - Перевтілення

закачати >>

Томас Манн - Маріо і чарівник

закачати >>

Данієль Дефо

закачати >>

Милорад Павич - Оповідання для комп'ютера та циркуля

закачати >>

 

 

На головну