- Історична довідка -

Малий Шпаків

Коли ви їдете асфальтівкою з Рівного до Млинова , то на вісімнадцятому кілометрі дороги потрапляєте на центральну вулицю села Малий Шпаків, яке розкинулося пообіч дороги.

Малий Шпаків заснували в 1884-1886 роках переселенці з Чехословакії на лісистій , місцями заболоченій рівнині, якою пробивались до річки Стубелки рівчаки та струмки. У 1948 році вони виїхали, залишивши все нерухоме майно. Їх місце зайняли українці з Польщі та інших регіонів свого краю.

Перші вісті про Шпаків виринають з опису Луцького замку, де сказано, що «Шпаков» утримує 2 «городні», належні « Шпаковским». Це був 1545 рік. А в 1563 році зроблений запис, де сказано, що в «Шпаково» незаконно діє митна застава, а «в шпаковском ставе» дозволено раз у рік під осінь ловити рибу для оплати податку натурою.

Під час Визвольної війни 1561 року «шпаковские добровольці» увійшли до «Зарицкого» збройного загону, щоб протистояти шляхетським каральникам, які, виловлюючи повсталих селян, знищували їх майно. Під кінець Х1Х століття Малий Шпаків мав 17 дворів, 244 мешканців.

У назві села Шпаків приховане прізвище Шпак. Воно засвідчене з 1693 року, хоча утвердилося набагато раніше, прийшло до нас від східних слов’ян. В українців шпак – це співочий птах, а шпакуватий – людина з сивою головою.


Легенда

Якось під осінь від Заріцька лісовою стежкою подалися на схід три знамениті майстри шукати деревину на сани, які замовив великий вельможа. Йшли вони довго, розглядаючи велетні діброви, та потрібного не знаходили. Добряче втомившись сіли на галявині відпочити. Тільки-но присіли, як один із них підвівся і показав рукою: «Ось вона – кривуля наша, а дві! Те що нам і треба!» Усі зраділи, але помітили враз на гнучких грабках зграю шпаків, які, мов зібрались на нараду, закінчуючи її голосними трелями. «Ото шпаківня!» - загули здивовані. « Таке рідко побачиш». І склалося так, що це місце стали називати Шпаківнею, а поселення, засноване тут на - Шпаківкою. Від того, кажуть, і пішов Шпаків.

Визначним місцем в селі є гора Камьонка ( висота 289) - це найвища точка Рівненського району.

В селі будується храм Свято-Юріївська церква. Справжньою окрасою став Дім Молитви, освячений 9 серпня 2009 року.

Жителі люблять і шанують своє село. Свідченням цього стала « Пісня про Шпаків», слова якої написав Климченко Микола Леонідович, ще не так давно завуч Малошпаківської школи, а музичний супровід - Щербань Андрій В’ячеславович. Пісня стала візитівкою села, виконується на урочистих та масових заходах, що проходять в селі та школі.

Милішого краю за Шпаків не знаю,
Дорожчого скарбу у мене не має.
І де б я не був у далекім краю
Я згадую рідну домівку свою.

Рідне село, моє рідне село
Дитинства мого життєдайне тепло.

Тут мамина пісня і предків могили,
І стежка шкільна, по якій ми ходили.
Тут долі моєї зіниці ясні,
Ще й досі мені усміхаються в сні.


Жахіття Великої Вітчизняної війни шпаківляни побачили в перші її дні. Війна розпочалася в неділю, 22 червня, а в середу німці були вже в селі Малий Шпаків. Ворожі війська та танки розташувалися на околиці села.

У цей час радянські військові угрупування окопалися за селом Малий Шпаків у напрямку села Плоска, біля урочища «Обурок»,де солдатами оперативно були викопані окопи та протитанкові рови.

У четвер, рано-вранці, 26 червня німецька танкова армада рушила на позицію військової частини. Зав’язався нерівний бій радянських піхотинців, озброєних гвинтівками та гарматами. Як свідчили жителі села гармати не були використані бійцями в бою, тому що снаряди були іншого калібру і не підходили до гармат. Незважаючи на героїзм радянських солдат, військова частина опинилася в оточенні, була приречена на поразку. Основна маса військового підрозділу була знищена, а решта солдат була розчавлена в окопах німецькими танками. Віддаючи шану загиблим, у листопаді 1956 року жителі села поставили пам’ятник Невідомому солдату на місці страшного бою.

Окрім монумента нашим землякам учні школи створили живий пам'ятник жителям нашого села, котрі не вернулися з поля бою. Про їх нагадує 169 іменних лип, які вже 22 роки влітку своїм цвітом в шкільному парку нагадують про односельчан, які загинули, але залишилися вічно молодими.

На узліссі нашого села поставлено хрест воїнам УПА, які загинули в далекому 1944 році в страсний день. Останки їхніх тіл були перехоронені в 1992 році. Найстаршому з них було 21, наймолодшому – 18. це були жителі Верхівська, Дядькович, Омеляни, а також боєць з Тернопільщини. За кожним їхнім життям трагедія батьків, рідних, коханих.

Хочеться фрагментарно назвати лише один епізод, який не залишає байдужою кожну людину. Так, зокрема, на могилу свого старшого брата приїжджає житель Омеляни. Кожної неділі після Пасхи, який кладе всім воїнам пасхальний обід зі сльозами на очах, вшановуючи пам'ять не лише свого брата, але і побратимів. Ось одної провідної неділі із плачем і болем у серці він розповів, що їхня мати не дожила до перехоронення сина 10 днів. Так і померла, не дізнавшись, де могила її рідної кровинки.

Фото музею


15 лютого - День виведення радянських військ з Афганістану. Не легка доля лягла на плечі тих, хто пройшов війну в Афганістані і повернувся до дому. 10 жителів Рівненського району не повернулися. В цьому році виповнилося 16 років з дня виведення військ з Афганістану, Це пам'ятна історична подія для тих, хто пройшов через горнило цієї безглуздої війни. А для батьків , чиї діти полягли на чужій землі - незагоєна рана. Низько схиляємо голови перед світлою пам'яттю полеглих. Наша екскурсія присвячена світлій пам'яті Шевчук Люби, випускниці нашої школи, єдиної дівчини - рівнянки, що загинула в Афганістані.

У шкільному музеї поряд з фотографіями сивочолих ветеранів висить фотографія юної дівчини з розумними проникливими очима.

Шевчук Люба, загинула в Афганістані

Народилась Шевчук Люба Тарасівна 24 січня 1964 року в селі Заріцьк Рівненського району в багатодітній селянській сім'ї. Крім неї в родині було ще 4 дітей, але Люба як кажуть її рідні, була особливою дитиною. З самого дитинства вона казала друзям: "Ви ще колись почуєте про Шевчук Любу".

Після закінчення Заріцької восьмирічки навчалась в Малошпаківській середній школі. Серед учнів свого класу Люба швидко стала першою в навчанні. Як однокласники так і вчителі дуже її любили і поважали. Люба із задоволенням допомагала всім, хто звертався до неї, завжди старанно готувалася до уроків. Вона полюбляла ходити на пагорб біля річки, де відчувала себе по справжньому щасливою. Як згадують однокласники: "Люба була, ніби з іншого, "свого" світу".

Закінчивши Рівненський технікум радянської торгівлі, обрала наймирнішу професію кухаря, але довго їй працювати не довелося, тому, що Люба поїхала на війну в Афганістан. Вона з дитинства мріяла про подвиг. То ж доля покликала її до чужої далекої країни.

Про її перебування в Афганістані майже нічого не відомо. Залишилися лише фотографії та листи , які писала дівчина додому. У своїх листах, що приходили дуже рідко Люба мало пише про своє життя, а більше питає про життя рідних.

На зорі нового дня, коли сонце почало розсипати свої ніжні промені Люба загинула. БТР упав в ущелину і вибухнув. У полум'ї вогню догоряло молоде життя. Залишився лише запис у книзі пам'яті.
Шевчук Люба Тарасівна 24.01.1964р. н.с. Заріцьк Рівненського р-ну, українка, кухар Рівненського воєнторгу №43 в.ч.44654, службовець РА нагороджена орденом "Червоної зірки" посмертно. Загинула 5.04.1987р. Похована в с. Заріцьк Рівненського району.

Сестра Люби - Галина Тарасівна присвятила своїй сестрі вірш "Вічний Біль".

Вічний біль Ти покинула все:
Рідний дім, білий світ.
У чужій зупинилась країні
Там де трави сумні,
Де земля під вогнем,
Та ще й гори стоять,
Немов стіни.

Там не чула ти спів
Солов'я у гаю.
Замість співу
Там кулі свистіли.
Ти не бачила рідну домівку свою
Хоч думки всі додому летіли.

Як хотілось тобі
Полетіть до небес,
Щоб вернутися в рідну країну.
Твої крила підбив
Чорний вражий орел
Твоє тіло зложив в домовину.

Де ж, лебідко, тепер
Відшукати тебе?
Чи в Афгані?
Чи тут, в Україні?
Чи блукаєш ти світом чужої землі –
І не можем знайти тебе й нині?

Перелітні птахи
З року в рік навесні
Повертаються в рідні країни.
Вже десята весна,
Як загинула ти,
А шукаєм тебе ми й донині.

Як швидко й безупинно йдуть роки... одні події відбуваються зараз, інші - ще у майбутньому, а деякі вже у далекому минулому. Великий володар часу своєю мантією закриває події, які відбулися, і одночасно відкриває ті, які обов'язково відбудуться. Цей чарівник має велику здатність "лікувати". Недарма кажуть: "Час лікує всі рани ." Але рани у серцях рідних Шевчук Люби не вилікують жодні ліки. Для них вона назавжди залишиться такою, якою була за життя.