Михайло Іванович Степанюк народився 22 січня 1942 року у селі Жильжа, нині Костопільського району, в сім'ї хліборобів.

Михайло закінчив 11 класів Броницької загальноосвітньої школи.

У 1961-1964 рр. Служив у лавах радянської армії в окупованій тоді східній Німеччині.Знаходячись на могилі радянських воїнів Трептов-парку (Берлін) написав перший вірш, який публікувався у армійській газеті.

Після служби в армії закінчив Рівненське музичне училище, Мирогощанський радгосп-технікум, юридичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка.

Працював завідувачем клубом, водієм (1959 р.), робітником, бригадиром з формування цегли Броницького цегельного заводу (1964-1966 рр.). У 1967 році був обраний головою виконкому Зорянської сільської ради. Протягом 1971-1972 рр. працював заступником директора автотранспортного парку агрофірми "Зоря". 1972-1990 рр. - голова виконкому Зорянської сільської ради. 1990-1991 рр. - директор бройлерної фабрики агрофірми "Зоря", 1991-1992 рр. - заступник директора склотарного заводу, згодом - директор будівництва, директор заводу, голова правління ВАТ "Склотарний завод" (1992-1997 рр.) генеральний директор СП "АД-Зоря".

З 1999 року - заступник генерального директора ЗАТ "Консюмерс-Скло-Зоря", головний редактор заводської газети "Склотарник", секретар правління фонду-клубу "БлагоДійна корова", член виконкому Зорянської сільради, депутат Рівненської районної ради.

Автор збірок: "Бо ми того варті" (Рівне, "Азалія" 2001 р.), "Грабівський вал"(Рівне, "Азалія" 2002 р.), "Діти гречкосіїв" (Рівне "Азалія" 2004 р.), "Пандора" (Рівне, "Азалія" 2001 р.), "Підзаконне дишло" (Рівне, "Азалія" 2002 р.), "Свята Ганна" (Рівне, "Азалія" 2001 р.), "Сірко" (Рівне, "Азалія" 2005 р.), "Що відсміюся - те відплачу" (Рівне, "Азалія" 2000 р.), "Я намагався збагнути..." (Рівне, "Азалія" 1998 р.).

Я СУДЖУ. ТА ЧИ БУДУ СУДИМИЙ?

Доленосні шторми революцій,
Споконвічні вітри сподівань,
І – нікчемні томи конституцій
У безмежному морі страждань.

Стратосфера підкорена й космос,
Став піддослідним місячний пил...
А дитинство – голодне і босе,
І мільйони, мільйони могил!

Не чекаючи благ від природи,
Проектуємо штучні моря,
А джерельну купуємо воду –
Божий дар із руки лихваря.

Щиросердно будуємо храми,
Щоб утвердились мир і любов,
А усім іновірцям мечами
Заганяєм смиренність у кров.

Все – во ім'я й для блага людини!
Все найкраще – для наших дітей!..
Я суджу. Та чи буду судимий
За підлоту сумнівних ідей?!

КЕРІВНИЙ ДУБ
Байка

За дубовими дверями,
За дубовими столами,
Непохитно, наче зруб,
Керівний розсівся Дуб.

Вищих вперто він не любить,
Нижчих він уперто чубить,
Перед ним, як у грозу,
Мають гнутися в лозу.

Але (випадки бувають)
Дубу крісло поміняють —
І, дивись, через деньок
Вже не Дуб він, а Пеньок.