Марценковський Володимир Володимирович народився 3 липня 1953 року у місті Володимир-Волинський Волинської області у сім'ї військовослужбовця. У 1956 році сім'я переїхала у селище Клевань Рівненської області. У 1970 році закінчив Клеванську середню школу № 1. Після школи працював слюсарем-ремонтником на Рівненському заводі азотних добрив. У 1972 році був призваний на дійсну військову службу, служив у прикордонних військах. Після служби закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту. Працював вчителем у Кам'янській середній школі Рокитнівського району Рівненської області, вчителем у Клеванській середній школі № 1. З 1990 року працював директором Клеванської допоміжної школи-інтернау.

У 2003 році видавництвом "Азалія" Рівненської організації Національної спілки письменників України при сприянні Рівненського обласного об'єднання ВУТ "Просвіта" імені Тараса Григоровича Шевченка була видана книжка "Замурована пам'ять", у якій відтворено події початку XVII століття, коли князь Юрій Чарторійський, зрікшись віри батьків, прийняв католицтво і будував у Клевані на Волині цегляний костел, водночас зруйнувавши знаменитий православний монастир Різдва Пресвятої Богородиці в Пересопниці. Трагічна поема-легенда присвячена Клеванським майстрам цегельної справи, руками яких побудовано архітектурні паи'ятки у Клевані та в околицях.

КЛЕВАНСЬКИЙ ЗАМОК

(Балада)

Коли проходиш вдень чи спозарання
У Клевані під замковим мостом,
Перехрестись! Тут замуроване кохання,
Якого погасить не зміг ніхто.

…Стогнав над Клеванем туманний ранок,
Молились смерди: „Лихо не мине!”
Вже відчинив свої ворота замок,
Погнались вершники в Дерев ' яне.

Було відчуто у краю поліськім:
Болюче горе незворотно йде, –
У ліс на полювання Чарторийський
Свавільну п ' яну челядь вже веде.

Ревуть гайдуки: „В Голиш, княже, в шинок,
Там, в Лайдуха, міцнющий бродить мед.
В Дерев ' яне на паляниці поспіши-но”.
Гайдуки стрімко рушили вперед.

Багнюку місить звішена ватага
І наближається, бундючна, до села.
Вже в кубках піниться медова брага,
Бунтує кров приливами тепла.

Тримайсь, шинкарю, – хижі княжі злидні,
Вже й Лайдух втратив випитому лік.
Аж раптом хтось із ближніх княжих гриднів
За руку дівчину до шинку приволік.

Вона ж, мов горлиця, в тенетах вмить забилась,
Ступивши від нападника на крок.
Вельможі князю в ноги поклонилась,
І зал в німому захваті замовк.

Вчарований дівочою красою.
Замовк і князь, все випите пройшло.
„Вона моя! Везіть в мої покої!
А звати як?”, – „Оксана,” – з уст зійшло.

І ось вона уже у пишній залі,
Де розкіш сяє з кожного кутка.
Князь дорогі дарунки шле Оксані,
Яких і не торкне її рука.

Відмовилась від їжі і напоїв,
Ночами й днями погляд на вікно,
Думками й серцем рветься із покоїв
До матері, що білить полотно.

Там бути мало восени весілля,
Вона там покохала Василя,
Вже відбулося сватання-засилля,
Близька і рідна їй своя земля.

Розбилися всі княжі зазіхання,
Купується на світі не усе.
За Стублою живе її кохання.
Хай вітер звістку милому несе.

У серці князя нароста свавілля.
Він знає: в неї є Василь.
Вельможа мовив: „Буде вам весілля
Найвеселіше від усіх весіль!

Я швидко поєднаю ваші руки,
Даю вам слово! Буду я – не я! –
Сідлайте коней! Гей, мої гайдуки!
Ведіть у замок того Василя!”

І гаркнув князь: „Хай з ' являться музики!
Сюди напої і наїдки – теж!
Ведіть попа без метушні і крику...
Гей, джуро! За усім простеж!”

Блідих закоханих нашвидкуруч вінчали,
І кожний з молодих Хреста поцілував,
А потім відвели їх до підвалу...
Там власноручно князь замурував.

Гуло весілля не одну неділю,
Дзвеніла келихами княжа рвань,
Навік стоптавши молодих надію,
Сумний молився в горі Коливань.

Хрестились люди: „Боже наш єдиний!
Невинні душі в небо вознеси!
Прости гріхи їм, бо вони не винні!
Нещасні душі, Господи, спаси!”

У чорнім замку нелюди гуляли,
Батьків закоханих прибувши до стовпа.
І на кінець над проклятим підвалом
Невинного повісили попа.

Коли проходиш вдень чи спозарання
Під замковим у Клевані мостом,
Перехрестись! І спом ' яни кохання
Якого погасить не зміг ніхто.