Бойчук Василь Антонович народився у 1950 році в селі Дивень Корецького району Рівненської області. Батьки його були простими трудівниками землі. Напевно, розуміння важливості їхньої нелегкої, але самовідданої праці й породило у творчості автора той особливий, щирий підхід до опису буднів села, доль звичайних хліборобів...

Василь Бойчук закінчив філологічний факультет (українське відділення) Рівненського педагогічного інституту та здобув другу вищу освіту на факультеті журналістики у Києві.

Друкувався з юних літ у районах, обласних та республіканських газетах, журналах, у літературних збірниках. У київському видавництві "Здоров'я" вийшла документальна книжечка-нарис про фізкультурників області.

Своєю творчістю найяскравіше засвідчив талант публіциста, автора коротких новел та оповідань.

Нині, вже четвертий рік, працює головним редактором Рівненського міськрайонного тижневика "Слово і час".

"Вечір мого літа"

(уривок)

Він почався з тої дороги - густо обставленої зеленими свічками шумливих, неспокійних тополь, навширочінь розкинутого поля, що стелилося від неї гордовито у повені трави і квітів до найближчих сіл.

Тітка Степа гукнула мене, коли я вже поставив у двір машину і збирався зникнути в самотній батьковій хаті за скрипучими дверима, щоб трохи відпочити від поїздки.

Вона перехилилася через низький пліт і незвичайно басовито протягла:

- Агов, Михайле, а підійди-но до тітки на розмову. Бач простигла, води холодної з колодязя нахапалася, кричати не в силі.

- То й не кричіть, курей не лякайте. І Бровка.

- А-а, втік десь той песиголовець Бровко, за якоюсь сучкою поволікся і, як і мій колишній чоловік, десь на кутках затримався. Та я ні за тим, ні за тим не журюся.

Тітка відкашлялась, смачно сплюнула і продовжила, хитро блимаючи на мене:

- Ти добре діло мені зробиш сьогодні, ага?

- Яке?

- А таке - пожени коней за мене пасти! У нас тут черга між сусідами-пастухами. Мені ось випало. А тобі що?

- Та я... той... якось не готовий, не сподівався...

- А ти сподівайся... Я за це чарку наллю!

- Добре знаєте, що я не п'ю. Хочете мене задарма використати? Завжди ви так.

Ой, Михайлику, та будь трохи поступливішим. Ось батько твій, царство йому небесне, який був добрий... І мати, і їй царство небесне...

А я поганий? Чого гірщий?...

Черешня

Наче зганьблена блискавицею, громом і вітром, раптом впала на зелений килим трави стара черешня у тітчиному садку. Впала миттєво, видавши якийсь внутрішній зболений стогін, і застигла в німо¬му чеканні.
Не було господаря в тітчиному домі, й сама вона була немічна на свої похилі літа. Тому так і пролежала черешня те літо, в яке звалило її додолу. І осінь про¬лежала, і зиму. А навесні взялися два сусідські пару¬бійки таки порізати її надрова. Після того, як посніда¬ли з чарчиною, попрямували в садок. Накульгуючи, пішла з ними й тітка, щоб подивитися на їхню роботу.
Аж глянули — та всі й зупинилися. Лежачи долі¬лиць, була обсипана черешня білим цвітом, наче зап- ізнілим снігом. Чи то біла, чи то сива, та так поперек садка — ніби квітучий вибух ніжної повені.
Тітка враз пустила незвану сльозу:
— Буде ще жити, хлопці.
А по хвилі:
— Хай живе!
Парубійки переглянулися. Один не втерпів:
— Траві ж не дасть рости. Та й що то за дерево ле¬жаче?
Тітка змахнула сльозу:
Ні, хай таки цвіте, хлопці! А чарку я вам ще зараз наллю, як за роботу . . .
Так і залишилася лежати черешня в тітчиному сад¬ку. На диво всім родить третє літо.
Наче людина - мужня, глибокої віри в себе, сильна: її прагнуть звалити, зіштовхнути з правильного шля¬ху, а вона встає і йде. І навіть той шлях стає світлішим від її впевненої ходи.
Цвіте і родить черешня. Ось і віти свіжими пагона¬ми потяглися до сонця. І старе гілля, наче змолоділе, стрепенулося схвильовано від плоду.
Тітка старечими, майже невидющими очима розг¬лядає те диво у своєму садку і посміхається;
— За життя треба боротися! — це — і собі, і сусі¬дам.
У кого після побаченого вистачить глузду заперечу¬вати?
Цвіте, плодоносить черешня ... І молодіє поруч із нею старий садок.